Мирослав Лаюк «Ківі Ківі»

Мирослав Лаюк шокує українських дітей своєю незграбною оповідкою, притягує за вуха расову нетерпимість та претендує на премію «Дитяча Книга року ВВС-2020».

Наш старий знайомий, член журі літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (яке, поза тим, виявилось спонсором світового сучукрліту), а також поет, письменник та викладач кафедри літературознавства Києво-Могилянської академії вкотре надумався посягнути своєю третинністю на вторинність БіБіСішної премії «Книга року». Але цього разу Мирослав Лаюк вирішив станцювати на милих костях дитячої літератури.

2020-го року у Видавництві Старого Лева, котре, таке відчуття, останнім часом гониться лише за відомими іменами, а не за якісними текстами, вийшов черговий опус Лаюка під назвою «Ківі Ківі». Книга розповідає історію маленького безкрилого птаха на ім'я Ківі — а ну ж, спробуйте вгадати, якого він виду. Напевно, єдиним вагомим плюсом "фруктового" твору є з любов'ю зроблені ілюстрації Ростислава Попського. В усьому ж іншому Лаюк не зраджує собі й залишає читача відстороненим від історії завдяки своїй беземоційній манері розповіді, логічним помилкам, пласким персонажам та цілковитим нерозумінням сучасних контекстів.

Сюжет (якщо, звісно, цю неоковирну писанину можна так назвати) рухається за рахунок двох тем: проблеми інакшості в суспільстві та прагнення до свободи. З останнього й розпочинається весь заміс.

Твір, що претендує на звання дитячої книги року, цілком і повністю мавпує зав'язку сюжету першої та другої частин мультфільму «Мадагаскар». Але якщо мультик студії DreamWorks був детально продуманим та не викликав зайвих запитань в дусі "як так сталось?", "чому герой вирішив це зробити?", то в «Ківі Ківі» Лаюк використовує хитрощі, відомі кожному графоману: не знаєш як логічно пояснити події, що відбуваються в сцені — просто закінчи її й почни нову! Правильно, навіщо напружуватись, це ж дитяча книга, де має місце певний рівень допустимості недопустимого. Та навіть попри такі недолугі відмазки Мирослав Лаюк примудряється потрапляти в дитячі смислові пастки, які ж сам собі й розставив.

Отже, птах ківі на ймення Ківі живе в зоопарку однієї з пострадянських країн. Геолокація у творі точно не вказана, але судячи з імен інших персонажів можна здогадатися, що це приблизно наші краї. Батьків Ківі привезли сюди з Нової Зеландії, коли під час пожежі вони потрапили в пастку птахоловів. Але після народження дитинчати Лаюк чомусь захотів відправити їх у звіринець "на іншому краю землі". Зі зрозумілих причин Ківі не міг знати свою рідню, але чув історію їхнього життя з вуст працівників зоопарку. Будучи вільнолюбним, птах вичікує моменту, коли відкриють клітку, щоб його погодувати, та втікає з неволі. Зовсім не зрозуміло, чому він не зробив цього раніше, адже сам автор стверджує, що Ківі завжди мріяв ходити та бути там, де йому заманеться. У тому ж «Мадагаскарі» зебру Марті до втечі підштовхнули пінгвіни, а тут, мабуть, пташеня вирішило зробити послугу Лаюку, щоб той зміг написати чергову халтурку для чергових шарлатанських премій.

Вже з сьомої сторінки викладач Могилянки з докторським ступенем починає графоманити зовсім не по-дитячому. Річ у тім, що після втечі за Ківі погналася "ціла зграя чоловіків і жінок в уніформі", які не хотіли відпускати цінного екземпляра. Вибігши за браму зоопарку, птах невдовзі потрапляє на парковку супермаркету, де застрибує в багажник червоного мерседеса, власниця якого якраз розвернулась до візка, щоб його розвантажити. Саме у цей час туди прибігли працівники звіринцю й почали розпитувати людей, чи бува, хтось не бачив рідкісної пташки. Але лаюківський герой вже зручно вмостився між пакунками та їхав на нове місце дислокації.

Як жінка не помітила Ківі у своєму багажнику, коли почала розвантажувати візок, і як він втік звідти, коли та почала виймати продукти по приїзді додому, мабуть, ніхто й не збирався пояснювати. Звісно, після речень: "Жінка повезла його червоним Мерседесом до себе додому. Так Ківі опинився тут", — могло скластись враження, що вона хотіла привласнити птаха. Але це абсолютно не так. Жіночка ніколи й не згадувала про нього, ба більше — навіть не знала про його існування, адже він не жив у її будинку чи десь в околиці. Ківі перебивався то на болотах, то десь за городами й так само ніколи не згадував про власницю червоного мерседеса. Взагалі, цим твором Мирослав Лаюк показав себе, як брудного багажницького фетишиста. Усі переміщення у творі відбуваються в багажниках, які чомусь "як завжди забувають закрити". Ой, як зручно! Беззаперечно геніальний хід!

Також одразу кидається у вічі специфічний стиль Лаюка. Текст здебільшого побудований на малесеньких реченнях, що вбиває собою всю художність та демонструє погане вміння автора розповідати навіть дитячі історії.

Ківі не соромно за те, що він має страхи. Хоча — чого йому боятися? Хіба це не він недавно втік із зоопарку? Бо дуже швидко бігає. Він тут найпрудкіший з усіх. І найперспективніший футболіст. Футбол — найголовніша тут гра.

А постійні авторські вставки після буквально кожної репліки в діалозі на кшталт "відповіла Клеопатра", "підтримав заданий тон кіт", "продовжила бесіду собака", "сказав він" перенасичують текст та дуже збивають із толку. Здається, вони потрібні, щоб краще розкрити ситуацію та передати емоції персонажів, а не просто констатувати факт, що хтось щось сказав, коли й так це зрозуміло з контексту. На язику тільки й крутяться слова Добкіна.

Немножко текст по дебильному написан00:03

Крім того, 30-річний Лаюк демонструє свою недалекоглядність та повне нерозуміння сучасної епохи. В «Ківі Ківі» існує свій футбольний чемпіонат. Пишучи про це, Мирослав неодмінно згадує Мессі та Роналду. Це дуже нерозумний хід для дитячої книги — за років 5 ці прізвища, як і Рональдінью чи Руні, не означатимуть нічого для цільової аудиторії. А як вам привіт з нульових від зозулі на ім'я Золота Лапка? Цікаво, хто з сучасних дітей зрозуміє такі лаюківські жарти. А ще ж був пустир, за право гуляти на якому пташки змагалися зі щурами, бо там можна було знайти багато цікавих речей. Наприклад, магнітофон. А пейджер, нє? Чи, може, плеєр? Ким потрібно бути, щоб у 2020-му році, коли на кожному кроці зустрічаєш школоту з колонками JBL та піснями Моргенштерна писати про магнітофон? Про жарт: "Ківі полетів, тобто (вибачте) побіг", — що повторюється від початку й до кінця історії, я зовсім мовчу.

Продовжуючи читати далі, все більше починаєш сумніватися, що це написав досвідчений прозаїк та поет, доктор наук, викладач літературознавства, а не першокурсник, що в останню ніч згадує про не виконаний проект. Чого тільки коштує абсолютно надуманий конфлікт головного героя з собакою Клеопатрою та котом Рамзесом — до речі, улюбленцями власниці червоного мерседеса.

І це при тому, що вони ніколи не конфліктували, пташка не жила в них вдома і не забирала увагу господині — та навіть не знала про існування Ківі! Знаєте, в чому справжня причина?

Мізерні створіння мають жити десь далеко й не засмічувати своїм виглядом нашого краєвиду.

Одвічні расові (видові) вороги об'єднались, щоб прогнати пташку, яка нічим їм не заважає. Це апофеоз ідіотизму! Навіть найбільш безмізкі нацисти мають чим обґрунтувати свої погляди. Можливо, в авторській версії Ківі забирав робочі місця в собак та котів чи силою проводив політику міжвидового змішування? Але й у відриві від цієї ситуації, Лаюк млявенько розкидає кпини традиціоналістичним спільнотам: усі, хто згадує про своїх предків та їхню велич, карикатурно зображені зверхніми мерзотниками, а в тексті подекуди з'являються ось такі "вигадливі" дотепи:

— Чого ж ця земля твоя?

— Бо я її помітила!

Після всього написаного коментувати щось далі серйозно вже не серйозно. «Ківі Ківі» так і рясніє графоманією хворої людини. То автор говорить, що в Ківі складний характер, коли на ділі той готовий пробачити будь-яку насмішку, його мучить совість навіть за ті випадки, де він не винуватий; то коли птаха повернули в клітку, Лаюк пише, що Ківі знову намагався її відімкнути, та на цей раз не вийшло, хоча минулого разу клітку відкрив працівник зоопарку.

Та в цій ситуації дивує не сам Мирослав Лаюк — він якраз-таки не здивував. Здивували поважні рецензенти, що схвалюють продукт такої якості. У своїй рецензії професорка Києво-Могилянської академії та, що більш важливо, член журі «Книга року ВВС-2020» Віра Агеєва навсібіч розхвалює графоманство колеги. Але коли заглиблюєшся в її слова, розумієш, що пані або читала книгу дуже поверхнево, або писала відгук під диктовку Лаюка, який, певно, і сам плутається у своїй писанині.

Його пам'ять обтяжена переказами про спустошливу пожежу в Новій Зеландії: тож і в степу остерігається, щоб блискавка не підпалила дерево, під яким хотів заночувати. А ще боїться птахоловів, але у протистоянні з ними допомагає, схоже, якраз унікальність. Хто ж очікує, що незграбний птах, схожий на коричневу картоплину, бігтиме, а не летітиме!

Цікаво, хто ж очікує, що птах без крил буде бігти, а не летіти? Хммм... Напевне, працівники зоопарку, яких Агеєва помилково називає птахоловами, що знають усі особливості птахів ківі!

Водночас це ще й сюжет про пристрасть до мандрів. Ківі подорожував розкішним мерседесом, навіть збирався стати пасажиром яхти, що прямувала в Нову Зеландію.

Подорожі в багажниках — безсумнівно візитна картка «Ківі Ківі», але сюжет далеко не про мандри. Кожна поїздка птаха й навіть бажання "стати пасажиром яхти" — це не більше ніж втеча від агресивного середовища, що не сприймає "нетакихякусі".

Розважлива качка Водоплава Рястівна пояснила нашому героєві різницю між фруктом ківі та однойменним птахом. І це попри те, що ківі підклав коричневий фрукт у її гніздо в надії, що вилупиться братик, і тим ледве не занапастив майбутніх каченят.

Господи, щаслива людина ця Віра Агеєва, вона дійсно не читала лаюкової маячні! Щось коричневе і явно не фрукт — це творчість Мирослава Лаюка, а ківі у качине гніздо підклала зозуля-прототип російської злочинниці. Після таких творів та рецензій на них варто щиро засумніватись у якості освіти в Києво-Могилянській академії.

По-хорошому, повістина Лаюка заслуговує на цілковиту мовчанку та забуття. Але Україна — край, в якому не працюють жодні закони, ні логічні, ні — досить часто — фізичні, коли гроші магічним чином випаровуються з бюджетів і потрапляють у закордонні офшори. Тому ми й маємо засуджених за вбивство без жодного доказу, відверто проросійських персонажів у парламенті на вже бозна-якому році війни з Росією та Мирослава Лаюка з книгою «Ківі Ківі» у фіналі конкурсу «Дитяча Книга року ВВС-2020».