Звідки беруться молоді українські поети?

Видавництво «Смолоскип» — спонсор світового сучукрліту!

«Чи існує життя після смерті? Чи існує мистецтво в добу "контепорі арт"? У чому сенс життя і чи насправді мають сенс інсталяції в галереях сучасного мистецтва?», — доповнений список вічних філософських питань у добу постмодерну. Поки філософи роздумують та сперечаються, українська "інтеліґєнція" співає бандерівських пісень та не помічає нічого навколо свого вишневого садку з хрущами над вишнями, а стара гвардія з поколінь "калинців та москальців" потроху відходить або на пенсію, або на той світ, в Україні продовжує панувати безглуздий і нещадний сучукрліт.

Хоч ніхто з українців поки й не розпочав повномасштабної культурної революції та сучукрлітератори чи по модньому сучукрлітератор_ки чомусь несуть втрати на графоманських фронтах. Причин тому може бути купа: хтось не зміг вибити грант, хтось не знає де вкрасти ідею бо до нього вже все розікрали, хтось переїжджає на Facebook чи Litakcent та починає бавитись в "інтелектуалів", а когось банально перестають публікувати. На метафізичній війні, як то кажуть, не без втрат, навіть якщо вона точиться між "ніким" та "нічим". То хто ж народить нових мистців, хто не піддасться на мейнстрімний чайлдфрі і стане на захист генофонду сучасної української літератури? Цю непросту місію взяло на себе видавництво «Смолоскип».

«Смолоскип» був заснований у 1967-му році українськими емігрантами в місті Балтимор, що знаходиться в США. На початках видавництво займалося публікацією творів вітчизняних дисидентів та класиків (Хвильовий, Курбас).

Переломним моментом у житті видавництва став 1992-й рік, коли емігрантська контора перебралася на історичну батьківщину. Попри видання творів письменників "розстріляного відродження", шістдесятників та дисидентів, смолоскипівці запустили дуже круту ініціативу з підтримки молодих авторів, яких так потребувала Україна. Її сенс полягав у проведенні літературного конкурсу, перемога в якому гарантувала письменникові видання своєї власної книги, що на той час було доступно далеко не для всіх. Слід зазначити, що конкурс, який був запущений смолоскипом у 1994-му і триває по сьогоднішній день, є наймасштабнішим на території України та, по суті, чи не єдиною змогою для молодого автора опублікуватись. За допомогою вогню балтиморського факела з бесзпросвітнього андергаунду вибились в люди Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Дмитро Лазуткін, Андрій Кокотюха та багато інших нікому невідомих та непотрібних силуетів сучукрліту.

Ішли роки. Другого пришестя "жадана" так і не сталося, а подальші переможці з року в рік ставали все більшими посередностями, що на їхньому фоні погано обтесаний сірничок Кокотюха ставав справжнім смолоскипом.

У цю прекрасну осінню пору відбуваються загострення нервових розладів та психічних хвороб, тому поети та графомани є найбільш продуктивними в цей період. Та і взагалі навколишні реалії все більше огортають людей в меланхолійний стан, який, зазвичай, супроводжується потягом до тонкої та чутливої лірики. Тож давайте поговоримо (точніше, я поговорю, попишу, а ви вже почитаєте) про молоду українську поезію, яку так безкорисливо дарує нам «Смолоскип».

Для тих хто хоч трішки цікавився станом справ української поезії не секрет, що вона досі блукає конструктивістськими стежками, хоча давно пора було б повернутися до старої-доброї рими. І перш ніж із головою залізти в поетичний new school треба розібратись хто ж вершить долі молодих світочів.

Одним із членів журі є викладач Могилянки, палкий профемініст та, власне, директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків. Знаючи потяг сучасних лібералів, феміністок, лівачків та інших паскуд до різної мерзоти починаєш сумніватися в його смаках. Але дядько серйозний та статусний, тут без питань.

Олег Коцарев — український поет, лауреат літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» 2002-го року. На мою думку, це просто геніальна людина. Не кожен зможе писати такі пафосні передмови та післямови для низькосортної маячні, яку ви будете споглядати далі. А поки до вашої уваги вірш самого Олега.

Новоспеченим членом журі у 2020-му році став ще один смолоскипівець та викладач пресловутої Могилянки Мирослав Лаюк. Його вірші, як і вірші Олега Коцарева, як і вірші всіх інших переможців премії, як мінімум після 2015-го року, нічим не відрізняються. Їхні опуси можна сміливо оформлювати в збірку «Нейромережа: вибрані твори». Чим вам не бестселлер? Просто прочитайте це:

І це, дідько, поезія? Білий, трясця його матері, вірш?! Для чого ви робите "усю цю гидоту"? Після прочитання таких віршів виникає лише 2 питання: «КАВО?!» і «ШО?!». Але це все ще квіточки в порівнянні, наприклад, із поезією Богуслава Поляка, який став лауреатом смолоскипу у 2018-му році.

Ось, що пише про ці в поганому сенсі шизофренічні вірші майстер пафосних передмов та післямов Олег Коцарев: «Існує поезія, у яку занурюєшся поволі, але вірші Богуслава Поляка не такі. Цілісність і самодостатність цієї поезії одразу накривають з головою. Перед читачем аж ніяк не чергова спроба описати дійсність — це сміливе творення нового світу, де діють зовсім інші правила. Хтось називає ці вірші герметичними, хтось бачить у них експресіоністську естетику, але марно намагатися класифікувати поезію, до якої кожен іде з власної темряви, щоб відкрити нові світи».

Звісно, що вірші Поляка "не такі" і в них неможливо зануритись поволі, а по хорошому й зовсім не треба наближатись до цього болота нарочитого замаху на філософськість та інакшість. У чому полягає творення "нового" світу? У запозиченні образів (якщо вони тут узагалі є) зі "старого"? Хворі марення Поляка, у яких чомусь комусь вбачається експресіоністська естетика, радше нагадують абстрактні композиції Василя Кандинського з розкиданими по полотну непоєднуваними фігурами, але в абсолютно паскудному виконанні дилетанта. Ще один поет-графоман, що переміг того ж року — Ігор Астапенко, іде в свої творчості трохи іншим, але не менш збоченим шляхом.

Це найбільш прісна проза, яку я читав останнім часом. Підкреслюю "проза", бо нічого спільного з класичним віршем чи навіть верлібром ця туфта не має! Це звичайні речення, які незрозуміло для чого написані в ствопчик. Тут немає ні образів, ні гри слів, окрім банальщини з рибою на льоду, відсутня глибина, що притаманна білим віршам, а лише плаксива сповідь школяра пубертата. Астапенко ще й любить подрочити на себе в своїх же віршах, але без пихатості та грайливості, як у футуристів, що також цим грішили, виходить лише «па де баск». Автори-переможці інших років також не відрізняються адекватністю та талантом. Один із них навіть зумів зазіхнути своєю бездарністю на Шарля Бодлера, відсилаючи свою графоманську збірку до «Паризького спліну».

Кого здатна надихнути ця третьосортна писанина? Які емоції вона здатна викликати окрім нудьги? Тут немає ні провокативності, ні романтизму, ні глибини, ні сенсу. Ура творцям ерзаців, браво! Та навіть єврейські дівчатка, на яких колись так розраховував російський поет Сергій Єсєнін, не купляться на цю фігню. А тепер уявіть собі десятки таких шлакописців "поезія" яких не те, що не має свого стилю чи барв, які б відрізняли її від інших, а й читається однаково з однаковими інтонаціями та паузами. І якщо не знати, що це різні вірші то можна сприйняти їх за марудну буддистську мантру, яка буде тягнутись безкінечно. Звісно, можна не повірити на слово, сказати, що все вирвано з контексту, один вірш — не показник всієї творчості, усе притягнуто за вуха і тому подібні речі. Але просто подивіться це відео з нагородження лауреатів літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» 2020-го року. Я залишу таймкоди, щоб ви на власні очі та вуха змогли переконатись у синтетичності та повальній однаковості цієї "творчості" не тільки в сенсі в'язко написаного лайна, але й звучання.

23:20 — Ігор Мітров;

25:35 — Ліза Жарікова;

33:30 — Богуслав Поляк;

37:40 — Андрій Шийчук;

53:50 — Ігор Астапенко;

56:00 — Леля Покотиполе;

01:09:40 — Олена Павлова.

Поет сучукрліту — тавро на чолі. Більшість із них треба обходити стороною, а особливо пихатих та збагачених почуттям особистої величі, публічно засуджувати та зневажати. Де ж ти наш новий Чубай, який би не викликав алергію на верлібри в простих плебеїв, які пишуть та читають такі статті, який би зміг тоненьким скальпелем майстерності талановито покраяти серденько? Що ж, який час такі й поети.