"Іванна" (1959): радянська боротьба з УГКЦ у львівських декораціях

Поза сумнівом, Львів — архітектурна перлина України. Нехай трохи попсова, нехай злегка заїжджена, але має купу переваг серед своїх конкурентів по туристичному бізнесу. Проте, як не дивно, місту чомусь катастрофічно не щастить стати частиною чогось культового або бодай добротного в форматі аудіовізуального мистецтва.

Західні музиканти зі своїми модними кліпмейкерами наввипередки женуть до Києва, щоб вчергове відзняти метрополітен із радянським антуражем, зробити декілька кадрів на Подолі, декілька на київському "морі"(водосховищі) та... Троєщині! Коли з метро та "морем" ще все зрозуміло, то питання чим їх не влаштовує Левандівка чи, наприклад, Сихів залишається відкритим.

Та якщо відкинути всі жарти, місто постає віч-на-віч зі скупенькою реальністю: за останнє десятиліття образ та красоти Львова експлуатувалися відвертими дилетантами на кшталт Марюса Вайсберга з його "Гітлер капут!" (2008), який вже декілька років заборонений до перегляду на території України, чи Олександра Березаня зі "Шляхетними волоцюгами" (2018), що розривають свідомість адекватної людини своїм низькосортним трешем. Стосовно трешу, то у 2019 році під час знімання фільму "Я, ти, він, вона" тоді ще майбутній президент України Володимир Зеленський встиг посвітити своїми "сімейками" на Личаківському цвинтарі.

Одначе, в епоху "Мосфільму" Львів встиг зіграти одну з головних ролей у двох видатних стрічках тієї доби: "Старики-розбійники" (1971) і "Д'Артаньян та три мушкетери" (1978). Але якщо брати до уваги саме радянський кінематограф, то хотілося б поговорити про менш очевидні речі. Наприклад, про заслужено забуту антирелігійну агітку "Іванна" зняту в 1959 році. Попри свою яскраву політичну спрямованість, завдяки талановитому українському режисеру Віктору Івченку у фільмі проглядаються ознаки хорошого художнього кіно з мовою знаків, яке вміло приборкує норовливу лінію партії гуманістичними посилами. І якщо автор робив увагу лише на викриванні буржуазно-націоналістичного елементу серед прихильників церкви, відкидаючи раціональні доводи про антинауковість божественного, то справжні містифікації відбувалися з причетними до стрічки вже після її виходу в прокат. Але про це поки тсссс.

Перш за все, сучасному глядачеві стрічка може бути цікава через уже майже раритетні кадри Львова зразка кінця 50-х років. Зокрема можна побачити ратушу, панораму міста, частину площі Генерала Григоренка ще без пам'ятника Святому Юрію Змієборцю (він був збудований у 1999 році, а до 1946 року на цьому ж місці розташовувався гранітний монумент Францішека Смольки — польського мецената), вулицю Богдана Лепкого, загальні плани львівських вуличок зі ще майже ідеально рівною бруківкою. А крізь ретроспективні марення Шептицького глядачам демонструють оперний театр прикрашений подвійними сігелями.

Історія Іванни, доньки церковнослужителя одного з карпатських сіл та заодно хрещеної самого митрополита Шептицького, розпочинається влітку 1939 року. Дівчина якраз закінчила школу та отримала запрошення на навчання до університету Франка. Але от не задача, її наречений, греко-католицький фанатик, виявився проти жіночої емансипації. Він підмовив свого товариша з деканату налякати дівчину, щоб та передчасно поставила хрест на своїй самореалізації та кар'єрі. Мовляв, через специфіку роботи її батька, дорога у світське життя Іванні закрита. Ох пощастило йому, що він не живе в еру Twitter'у й малолітніх феміністок.

Та в ситуацію вчасно втручається простий роботяга з Донбасу капітан Журженко. З джерел червоної пропаганди всьому світу відомо, що в Радянському Союзі діти не несли відповідальність за проступки своїх батьків, тому, прагнучи навести лад в освітній системі, червоноармієць потрапляє в круговерть подій серед якої викриває ціле націоналістичне угрупування. До речі, щодо університету, то в його шатах розгортаються одні з ключових сцен фільму. Отже, в охочих є вдосталь часу, щоб роздивитися деякі дрібні деталі. Сам навчальний заклад двічі встиг "змінити наряд": із радянського на німецький і навпаки.

Також режисер демонструє підйом у хол університету та фокусує свою увагу на так званому "малому Франку".

Стосовно повістки в фільмі, то вона досить пекельна. УГКЦ намагаються прирівняти до інквізиції, українських націоналістів до фашистів, Шептицький так узагалі виявляється ледь не сірим кардиналом серед гітлерівських еліт. Що цікаво тут є навіть своє пекло на Пороховій вежі, де й згорять закляті вороги світлого комуністичного майбутнього.

Але заради об'єктивності слід зазначити, що режисер ні в якому разі не показує українців затурканими сільськими жлобами подекуди з від'ємним інтелектом, як то полюбляють робити сучасні вітчизняні кінороби у своїх пародійних недокомедіях. Навіть жахливі недруги радянської влади виглядають цілком цивільно та інтелігентно.

Своє чільне місце на пропагандистському полотні займає й зловіща резиденція не менш зловіщого Андрея Шептицького — Собор святого Юра. Хоча гарних кадрів будівлі не так і багато.

Дізнавшись правду про мізогінні інтенції коханого від донбаського уродженця Журженка, який із приходом німців опинився у концтаборі, та довідавшись про людиноненависницькі мутки митрополита зі своїми, як прийнято говорити зараз, західними партнерами, Іванна вирішує покінчити з Богом і стає на шлях марксизму-ленінізму та підпільної боротьби. Під час чергового рейду сестер із монастиря до радянських полонених з метою зламати їхній дух та змусити присягти на вірність Гітлеру, дівчина проносить в'язням інструменти для втечі. Звісно, її дії не залишаються непоміченими кмітливими українськими націоналістами з подачі яких Іванну відправляють страждати за всіх нас на львівську Голгофу — Високий Замок.

Примітно, що кіношний концтабір розташований на місці сумнозвісного Stalag 328, де від рук нацистів, за різними оцінками, загинуло понад 140 тисяч військовополонених. Але цікаво це ще й тим, що облаштуванням декорацій займалися сучасники тих кривавих подій. Напевно, тільки вони й могли дати найповніше уявлення того, як виглядало це місце 10-15 років тому.

Уже за кілька місяців після тріумфального в СРСР прокату стрічки “Іванна”, а фільм став одним з найкасовіших — за перший рік прокату його подивилося 30,2 млн. глядачів, трапилася низка трагічних подій. Син художника-постановника Михайла Юферова загинув під колесами тролейбуса. Донька сценариста Володимира Бєляєва померла від невідомої хвороби. Режисер Віктор Івченко наразився на інфаркт. Хоча постановник вижив, але до самої смерті потерпав від хвороб серця, бо напад змінявся нападом.

Та найбільш резонансною стала смерть виконавиці головної ролі 21-річної Інни Бурдученко. Бувши вагітною, жінка згоріла під час зйомок у другому для себе повнометражному фільмі "Так ніхто не кохав". Слідство з'ясувало, що під час роботи над третім дублем серед палаючих декорацій, горіння яких було заплановане, у Бурдученко застряг підбор. Забарившись на декілька секунд жінка опинилася під завалами та отримала майже 80% опіків тіла. Суд запроторив режисера картини Анатолія Слісаренка за ґрати, звинувативши його у службовій недбалості. Пізніше стрічку дозніме легенда українського кіно Сергій Параджанов під назвою "Квітка на камені".

Загалом, упродовж короткого проміжку часу життя покинули сім кіношників, пов’язаних з картиною, а за воєнною драмою закріпилося звання “проклятого фільму”. Можливо, воно й добре, що зараз нічого не знімають?