PinchukArtCentre: реквієм за мистецтвом

Попри своє тяжіння до анархічного ідеалу, сучасне мистецтво можна розділити на три основних сегменти. Вони відповідають аналогічним у класичній концепції демократичної держави: митці — еквівалент законодавчої ініціативи; куратори, музеї, арт-центри — виконавча влада; інститут критики — влада судова.

Принцип поділу влади є дуже важливим. Саме він забезпечує ту ледь жевріючу віру в цінність твору мистецтва, яка виникає завдяки незалежним інвестиціям або судженням. Тому, наприклад, критика повинна намагатися бути максимально автономною від ринку та масових уподобань. Звісно, доктрина "суб'єктивності всього на світі" ставить під величезний сумнів поняття її самодостатності (хоча чомусь на ангажованість творця мало хто звертає увагу). Але в такому випадку слід розуміти, що автономність — це не стан, не даність і не завойований привілей, це —процес.

Тому якщо ми ставимо під сумнів самодостатність критики, то насправді лиш констатуємо незадовільний стан справ у культурницькому середовищі на цей момент. Іншими словами, говорити про те, що автономної критики не існує, що будь-яке висловлювання заздалегідь вписано в той чи інший ідеологічний контекст, — це, з одного боку, підкреслювати банальність своєї шаблонної думки, а з іншого — суперечити собі, адже ваші претензії, певно, також ангажовані. Та основна суть цієї проблеми полягає в тому, що людська упередженість чи зацікавленість існують завжди, але не визначають критичного висловлювання щодо художнього об'єкта. Виявляти ж такі "пороки" в цих висловлюваннях часто, хай і не завжди — проста трата часу.

В холодних абстракціях суб'єктивностей, де мистецтво втратило свій первозданний вигляд і стає все більше схожим на індустрію розваг, яка покликана лише викликати емоції (не важливо які), інститут критики остаточно вичерпав свою актуальність, а нечисельні творці жанру, напевно, можуть сміливо претендувати на місце експонату в якомусь музеї сучасного мистецтва. На мою думку, лише порвавши з побожненьким академізмом, який із несміливістю шкільного об'єкта цькувань вказує на недоліки того чи іншого витвору мистецтва, можна зробити критику великою знову. Ніякого лакування дійсності, ніяких поступок чи згладжування кутів, лише нещадна критика всього сущого! У сучасному світі поствсього лише такий підхід є єдино дієвим. Із ворогом, як і з імітацією мистецтва та пародією на нього, потрібно діяти сміливо та жорстко.

Ясна річ, у збереженні непотрібного пережитку немає жодного сенсу, але ж інститут критики має свої завдання в сучасному світі та може приносити об'єктивну користь.

1. Оцінка (значущості, впливовості) — традиційне завдання критики. Як мінімум, аж до середини ХХ століття критика позиціонувала саме цю функцію як головну. Однак оцінювати можна лише маючи якусь стабільну і незмінну шкалу цінностей чи список ясних критеріїв. Починаючи з другої половини ХХ століття з цим виникли істотні проблеми. Наразі оцінка мистецького твору більшою мірою залежить від контексту. Тому критика, для початку, повинна точно його описати.
2. Підтримка (художнього проекту, напрямку мистецтва) — найбільш "ангажована" функція критики. У "підтримці" важлива як раз не сама заідеологізованість, яка, як правило, не приховується, а, навпаки, відкрито демонструється, а те нейтральне і "об'єктивне", що можна характеризувати, як плюси чи то витвору мистецтва, чи то мистецької течії.
3. Виокремлення (твору, художника, напрямку) — дана функція в сучасних умовах набуває надзвичайно важливого значення. У ситуації культурного перевиробництва візуальних образів і художніх жестів важливо виокремлювати та спрямовувати увагу глядачів на щось конкретне, що володіє своїми перевагами над купою однотипної мішанини.
4. Продовження (традиції, способу мислення). Дуже часто ідентичність того чи іншого дискурсу відчуває серйозний тиск зовнішніх сил. У такому разі завдання критика полягає в тому, щоб врятувати цей дискурс, пронести його традиції і передати новому поколінню митців. В цьому випадку критика виступає як інститут пам'яті й опору.

Найзагальніше завдання художньої критики в сучасному світі полягає в тому, щоб висвітлювати ситуацію підміни мистецтва і культури на їхні симулякри.

Крапка, лінії, можливості

Не так давно мені, як провінціалу, випала нагода здійснити дуже символічну річ: в добу всесвітнього соціального апокаліпсису відвідати епіцентр українського культурного апокаліпсису — PinchukArtCentre. Більшість із робіт мені вже доводилось бачити ще на початку року, але чому б не переглянути їх ще раз, адже це доробки не просто місцевих аматорів чи завезених локальних західних знаменитостей, а двадцятка арт-об'єктів еліти українського візіонерства — номінантів 6-го конкурсу на здобуття Премії PinchukArtCentre.

Серед тем — цінність праці у постіндустріальну епоху; медіа-маніпуляції та їхній вплив на політичну діяльність як в Україні, так і по всьому світі; шанування гендерної різноманітності на противагу фізичному насиллю, що все ще залишається рушійною силою в соціальних процесах.

Так би мовити, і журі відбору не ангажоване, і теми прогресивні. Але почати треба явно не з того.

Перший поверх зустрічає своїх реципієнтів типовими для контемпорарі арту роботами. Ось, наприклад, малюнок Олексія Овдієнка під назвою «Пейзаж».

Настінна розшифровка повідомляє, що художня мова Овдієнка тяжіє до концептуальних практик. У своїх роботах художник приділяє надзвичайно велику увагу кольору. У фокусі мистецьких досліджень Овдієнка — інформаційне середовище, у якому він перебуває. В його роботах воно трансформується в мінімалістичні композиції, де кожен елемент знаходить своє вивірене місце.

Не знаю, як адміністрація PinchukArtCentre пропустила таку разюче нетолерантну роботу чи, можливо, спрацював геній Олексія Овдієнка і йому все-таки вдалось зробити хоч щось цікаве за останні роки в українському культурному просторі, просунувши неонацистську повістку "білого світу" в прогресивне антифашистське лігво.

А ось ще один чудовий приклад роботи з інформаційним середовищем від Назара Йоненка, який, як свідчить текст поблизу його робіт, впізнаваний своєю графічністю та тяжінням до картографічних мотивів. Матеріал, з яким працює художник — інформаційне поле; новини, за якими він безперервно слідкує, трансформуються у його роботах у карти-схеми: метро, вулиці міста та інше.

Карти як своєрідний кпин сучасному світові через надмірну діджиталізацію та переведення значної частини реального життя в інтернет. Художник намагається нагадати людству про його давні звитяги, бо проста, на перший погляд, паперова карта — символ великих географічних відкриттів, романтичних пошуків скарбів та ще не відкритих таємниць.

Чи ось така робота Георгія Алавердова з явним оммажем Малевичу.

Алавердов не надає перевагу ані кольору, ані лінійній структурі твору, бо однаково впевнено використовує ці засоби. У своїх роботах він спирається на реальні події: спогади про них або фотофіксацію. Занурюючись у творчий процес, Алавердов не відволікається на зовнішні подразники: його образи пропрацьовано до найменших деталей.

Не обійшлося на виставці й без кримського питання. У своїй роботі молода візіонерка Варвара Шишлова підняла болючу для українців тему анексії. Спеціально сповільнене фільмування символізує спливання часу, який мав, але не використав тимчасовий уряд Турчинова задля збереження територіальної цілісності.

«На морі» Варвара Шишлова00:48

У художній практиці Шишлової превалює живописна експресія. В своїх живописних роботах, вивчаючи властивості матеріалу, художниця наслідує реальність. Якщо у живописних роботах Шишлової царює колір, то відео зосереджене на сюжеті — у них художниця фіксує свою точку спостереження за світом та естетизує моменти буденності.

Безперечно, можна було б підібрати ще багато цікавих і не дуже інтерпретаційних дотепів і до цих, і до інших робіт, як ось ці:

Але це абсолютно не має сенсу, бо всі ці роботи не несуть у собі жодної глибини, про яку йдеться в настінних описах, які зі свого боку в цьому контексті виглядають, мов злий і жорстокий жарт. Ні, ні, ні, це не чергові примітивні нападки провінційного обивателя на мистецтво сучасності. Просто слід знати одну маленьку деталь. Ця виставка має назву «Крапка, лінія, можливості».

Починаючи з 2016 року PinchukArtCentre запрошує художників із особливостями розвитку (аутизм, синдром Дауна, розумова відсталість) взяти участь у «Майстерні можливостей». Так, у співпраці з художниками Катериною Бучацькою, Нікітою Каданом, Давидом Чичканом та Анною Щербиною, розпочалася творча подорож довжиною в чотири роки. «Крапка, лінія, можливості» ділиться історіями цих людей.

Варто одразу зазначити, що я не маю нічого проти людей з особливостями чи вадами, називайте це як хочете. Вони мають повне право на самовираження, творчість і тому подібні речі. Та, на мою думку, такі виставки, як «Крапка, лінія, можливості», що позиціонують твори такого штибу, як вид сучасного мистецтва, так званий "аутсайдер арт", є нічим іншим, як сучасним аналогом цирку виродків із XIX століття. Ой, у нашому ницому суспільстві, що випускає свої останні потуги в безодню толерантності та інклюзивності, не личить говорити такі жахливі та злі слова. Правильніше буде сказати "фрік-шоу", хоча адаптація англійських виразів ніяк не змінює сенсу. Але якщо фріки ХІХ століття викликали в людей сміх, то фріки ХХІ століття, у зв'язку з сучасними культурними нормами, стали справжніми героями, які спонукають знуджену від вседозволеності публіку шукати потаємні сенси та глибину мистецьких ходів там, де їх і не передбачалося.

Три крапки три лінії три крапки

А тим часом на другому та третьому поверсі, розташувавшись у комфортних павільйончиках, на відвідувачів чекають роботи не менш обдарованих авторів, а точніше, тих самих лауреатів пінчукової премії.

Думаю, почати слід із найбільш претензійної інсталяції одеської художниці, фільммейкерині, квір-артистки, треш-моделі й акціоністки Оксани Андрєєвої, що по суті своїй — проста мильна булька для пострадянських країн. Мисткиня більш відома під псевдонімом АнтіГонна і є новаторкою у сфері кінематографу, адже, за її словами, вигадала новий жанр "порножахів". Дівчина прославилась у вересні 2020-го року завдяки своїй виставці «Ніж у пизді», що проходила в польському місті Білосток у галереї «Арсенал» і викликала обурення тамтешньої консервативної спільноти через пропаганду насильства.

Я не дарма закцентував увагу саме на пострадянських країнах (а також тих, які входили до варшавського блоку), бо такі збочені вибрики недомитців можуть зрезонувати лише там де ще живі традиції. Чи будуть цікаві дані мистецькі практики десь на заході? Навряд. Адже сама Андрєєва неодноразово їздила на нішеві кінофестивалі до Бельгії, США та Німеччини, але отримати хоч якогось розголосу змогла лише в Польщі. В Україні, мабуть, поки не до її вагіни.

Звертаючись до власного тілесного досвіду та особистих страхів, АнтіГонна розповідає про колективні травми українського суспільства. Обравши форму відео, художниця оповідає про табуйоване та страхітливе, а також розкриває тему гендерно-зумовленого насильства.

Дуже розумно, звертаючись до власного, розказувати про колективні травми українського суспільства. Особливо, коли власна історія Оксани Андрєєвої стосується її зґвалтування.

АнтiГонна - номінант Премії PinchukArtCentre 202002:54

Загалом, порножахи АнтіГонни виглядають, як банальні трешовенькі відео в дусі ранніх 90-х. Дешеві спроби епатувати закривавленим оголеним тілом, оргіями та "моторошною" картинкою без натяку на сюжет виглядають як застаріла кон'юктура та не сприймаються серйозно.

Але особливо недолугими та непереконливими виглядають інсталяції, що намагаються розказати глядачам якусь історію. Одним із таких проектів є «Об'єднане товариство вільних співтворців» Ларіона Лозового.

Художня практика Ларіона Лозового в першу чергу зосереджується на економічній історії, її зв'язках з мистецтвом та динаміці культурної та промислової модернізації. Темою нової роботи став феномен товариств дружньої взаємодопомоги (friendly societies) — робітничих організацій, що поширились Європою у XVIII столітті. У своїй роботі художник розповідає історію напівміфічного Об'єднаного товариства вільних співтворців, що виникло на світанку нового економічного порядку, коли індустріальна потуга стрімко згасала та поступилася економіці знань. Спорожнілі внаслідок цих змін цехи та майстерні стали осередками для вільних творців та підприємців. Розповідаючи історію цього Товариства, Лозовий акцентує увагу на «культурному оновленні» застарілих систем, де митці та організатори творчих процесів стають передвісниками майбутніх змін.

Ну і куди ж без модного кліше з питаннями, що не мають відповіді? Виставка ставить перед людьми пізнього капіталізму дуже цікаву фільософську квестію: "Що ми винні один одному?", — на яку вже давно відповів ліволіберальний дух нашого часу: "Ніхто нікому нічого не винен".

А ось так виглядає розповідь про "напівміфічне Об'єднане товариство вільних співтворців":

«Об'єднане товариство вільних співтворців» Ларіон Лозовий00:53

На цьому розповідь завершується. Якщо ви не епілептик, то вам не пощастило додивитись це до кінця. Зате тепер ви знаєте, що сторітелінг, притаманний сучукрліту, ще не такий поганий.

На цьому ж рівні абстрактності та недолугості працює критик капіталізму Олександр Телюк, який ховається за псевдонімом Еліас Парвулеско.

У роботі Еліас Парвулеско звертається до темряви як до оптичного феномену, так і метафоричного образу. В добу невпинних кліматичних змін темрява виявляється ще й уявною межею між капіталізмом та природою, між експансивною вуглецевою економікою та «повільним» існуванням природних екосистем. В даній роботі прикладом існування темряви є печери — геологічні утворення, що сформувалися мільйони років тому на дні світового моря на стику тектонічних плит. Більшість з цих природних утворень і сьогодні перебувають в стані невимовної темряви, вони недоступні як для сонячного та штучного освітлення, так і для людини.

«…Супротивними гнані вітрами над хланню морською…» Еліас Парвулеско01:32

Як маніфест прикордонників за анархо-примітивізму — досить непогано. Як усе інше — нудна фігня з купою нецікавих кадрів.

І таких робіт, оздоблених філігранними словами про "відчуття роботи на метафізичному рівні", "живопис, який набув ефемерності властивої інтуїтивному дотику", "послідовне дослідження медіуму", чи не кожна перша. Але між ними чітко проглядається одна вельми помітна різниця: чим більше в описі до інсталяції води, загидженої "інтелектуальними" фразочками, тим більше вона схожа на "аутсайдер арт" із виставки «Крапка, лінія, можливості».

Основним предметом практики Олександри Кадзевич є живопис. Здобувши класичну художню освіту, вона послідовно звертається до живописних технік та випробовує різноманітні матеріали для дослідження цього медіума. У 2017 році у своїй майстерні в Одесі Кадзевич заснувала artist-run-space NOCH, що сприяло розвитку мистецького середовища. Зміни у приватному просторі майстерні вплинули на практику художниці та надихнули її на переосмислення відносин між твором мистецтва, простором та архітектурою — відбулася трансформація мислення у бік просторово-орієнтованого живопису, де ключовим стала матеріальність об'єкту, а сам живопис набув ефемерності властивої інтуїтивному дотику.

У своїй інсталяції Дмитро Старусєв робить видимим чуттєвість та непомітні людському оку загальнолюдські проблеми, проблематизує здатність людини терпіти катастрофи та жахи історії як-то колективні депортації, масові вбивства, атомні бомбардування. Представлені елементи інсталяції відтворюють сакральний простір, що був втрачений у часи перемоги всіх єресей і постправди, коли стали можливими множинні версії трактування дійсності.

Інсталяція Каті Бучацької відтворює типову залу музею природознавства, в якій представлені експонати тимчасової виставки — археологічні пам'ятки і архівні документи, зібрані навколо постаті палеонтолога Вільяма Фальконера. Використовуючи лише три об'єкти, художниця розповідає особисту історію XIX століття, відірвану від її власного контексту. В « Рекорді болю» художниця привертає увагу до знайдених об'єктів на археологічній дистанції та ставить питання про їхнє значення для сучасного глядача, про роль автора в такому художньому жесті та про здатність сприйняти драми, що приховані за об'єктами, знаходячись по цей бік вітрини.

Попри наявність на виставці фільму про бородатих жінок, який виявляє упередження і страхи традиційних західних спільнот (звучить смішніше, ніж виглядає), відеоробіт про повсякденність насильства з класичними неголеними феміністками та збоченими танцями, одна з інсталяцій беззаперечно затьмарює всі інші та зводить, хоч і кволенькі, старання прогресивних візіонерів нанівець.

Мінімалістична інсталяція Антона Карюка присвячена темі безпеки представників ЛГБТК+ спільнот у публічному просторі. Після кожного прайду учасники маршів, побоюючись проявів насильства, намагаються залишити центр міста, стрибнувши у вагон метро. В цих ситуаціях наявність або відсутність жетону у кишені визначає, наскільки швидко вдасться залишити небезпечний простір.

Так, це просто жетон метро. Так, це і є контемпорарі арт, де якщо й говорити про грандіозність, то тільки про грандіозність мізерного вкладу митця у свою роботу.

Що ж, PinchukArtCentre надивовижу добре ілюструє паскудність та безхребетність так званого "актуального" мистецтва. Критика капіталізму, гендерна різноманітність, пропаганда антивоєнних настроїв та сліпе толерування ЛГБТ — це не актуальність, це паршива кон'юнктурщина, проти якої саме й борються "антисистемні" пінчукові візіонери, що в розріз зі своїми антикапіталістичними поглядами виставляються в галереї одного з українських олігархів. Браво!

Три крапки лінія крапка лінія

На мій погляд, головною проблемою сучасного мистецтва є прирівняння "художнього" до "культурного". У цієї нерозрізненості є конкретні наслідки, коли абстрактне самовираження починає підміняти собою культурні функції, а центри сучасного мистецтва сприймаються як місце, де продукується культура. Нечистий дух усезагальної непевності та суб'єктивності лише поглиблює кризу. Чи зможе нещадна свята критика всього сущого кардинально змінити ситуацію? Напевно, ні. Адже ганчірки на підлозі, відео зняті на телефон, спримітизовані до банальності малюнки і тому подібні безсенсові речі стали реальним мистецтвом в сучасній культурній парадигмі. Якщо це виставляють, значить, є статусні люди — так звана, інтелігенція, котрій це подобається, постійні відвідувачі виставок та покупці. Так, критика більше не в змозі повпливати на ситуацію, але вона має можливість показати молодим та амбітним митцям, які дійсно хочуть творити, що вони мають підтримку зі сторони, що вони не одні, спрямувати їх у потрібне русло.

Усе неодмінно рухається до гіршого. Мистецтво, яке потрібно оздоблювати табличками, що прикрашені маніпулятивними твердженнями про нові пошуки, сучасні спроби та інтерпретації, вганяє у гнітючу безпорадність. Бо навіть попри тези про "закостенілість мислення" чи "ви нічого не розумієте" такі творчі скитання практично не приводили до створення жодного якісного твору, а лише виголошували певні ідеї. Через брак реальності митець контемпорарі арту шукає порятунку в дитячій наївності чи печерній примітивності, навіть не осмислюючи, що дитина, як і неандерталець, творила "сучасне мистецтво" ще задовго до появи сучасності.