Як Петрик П'яточкін особисту ідентичність втрачав

Петрик П'яточкін блукає ілюзорними коридорами нагляду і кари в дисциплінарному просторі дитячого садку, шукаючи ціннісні орієнтири.

У своїй класичній праці «Наглядати й карати», присвяченій технікам нагляду за людиною, французький філософ Мішель Фуко ввів поняття "дисциплінарного простору". У ньому людина стикається з певними обмеженнями свободи волі, зовнішнім спостереженням і контролем. Причому це стосується не тільки окремих індивідів з анормальною поведінкою, це стосується всіх. Можна визначити чотири основні типи дисциплінарних просторів — лікарня, школа, армія, в'язниця. Протягом життя індивід неминуче потрапить в один із них. Більшість сучасних людей з'являються на світ у пологовому будинку, що є різновидом лікарні. Багато хто в лікарні й закінчує свій життєвий цикл. Вже в ранньому віці дитина потрапляє в дитячий садок, трохи пізніше — школу, технікум, інститут. На тисячі юнаків від вісімнадцяти років із нетерпінням очікують воєнкоми, а радянське минуле та російське прислів'я "от сумы да тюрьмы не зарекайся" якби натякає на широке коло майбутніх перспектив. Але це лише архаїчні, традиційні форми дисциплінарних просторів.

В гонитві за примарним прогресом рід людський всього лише за кілька десятиліть зміг спростити власне життя до умовного додатку в смартфоні, звузити більшість сенсів свого буття до гедонізму й банального, але вже пофарбованого в веселковий колір, лозунгу "мир і рівність в усьому світі". Натомість людству досить непогано вийшло вдосконалити методи контролю над особистістю та розширити зони пильного спостереження за нею. До сучасних дисциплінарних просторів вже, напевно, можна віднести чи не кожну громадську територію оснащену камерами та навіть інтернет із всюдисущим товаришем майором, контекстною рекламою, соцмережами й прихованими віджетами нахабних корпорацій, що з кожним роком отримують все більше влади в усіх вимірах. Нова епоха дворічної давності принесла людству ще не осмислені тоталітарані інтенції пов'язані з карантинними обмеженнями на які більш-менш адекватну реакцію поки дають лише не особливо адекватні люди. Але на все свій час.

Як Петрик П'яточкін Слоників Рахував (1984) - мультфільми ссср українською мовою БЕЗ РЕКЛАМИ10:02

Наприклад, сценаристка Наталя Гузєєва та режисер Олександр Вікен знайшли час на створення одного з найкращих українських мультиків у символічному 1984-му році. Попри свою грайливість та простоту, Петрик П'яточкін може не на жарт розбурхати уяву хворих людей, на кшталт вчителів української літератури, які люблять шукати в усьому таємні знаки та закодовані шифри, щоб потім побудувати з них особисту теорію змови. То ж що криється за загадковою у своїй простоті історією, здавалося б, звичайної гіперактивної дитини зі звичайного дитячого садка?

З перших кадрів можна зробити чіткий висновок, що події мультфільму відбуваються в великому русифікованому радянському місті де українська культура приречена на виродження. Нашими героями стає сімейство П'яточкіних, а саме їхній син Петрик, який, попри своє далеко не українське прізвище, в домашньому побуті все ще послуговується солов'їною.

Сам Петрик П'яточкін — справжній антисистемщик, дисидент з дещо утопічними поглядами на майбутнє, який, можливо, хоча й мало усвідомлює свою національну приналежність, але має в собі відверто український анархічно-індивідуалістичний стрижень. Дух поколінь дає про себе знати, тут нічого не вдієш. Як і більшість завзятих революціонерів, товариш П'яточкін має запальний характер, лідерські якості та не аби які ораторські здібності , що забезпечують йому вседитсадківську любов. До речі, його протест, за канонами модерну, компактно вміщується в маніфесті (пісеньці), куди ж без нього. І ні, він ніякий не позер, що виставляє свою протестність на позір у соцмережах, не підтримує Супрун своєю аватарочкою та навіть не один із 25%. Петрик П'яточкін — це концентрований дух протесту, революціонер-романтик, який просто не вміє жити інакше. Про це, в яскраво футуристичній манері, неначе молодий Марінетті, він прямо говорить у своєму маніфесті:

Та інакше, я інакше, та інакше, накше-накше та інакше, я інакше не умію, хоч заплач!

Окрім цього, в пісеньці юного революціонера можна знайти цікавий момент зневажливого ставлення до переполоханих пропагандою обивателів: «Хай гукають: "Гей потихше, аби як чого не вийшло!"». Епохи йдуть, а от усвідомлення себе, як повноцінного політичного суб'єкта, до людей пострадянського простору так і не дійшло. Згадайте лишень одурманених порохоботів, які з піною в роті та "Путін нападе!!" на вустах засуджували людей, котрі виходили на публічні акції після корупційного скандалу з Порошенком. Мабуть, саме вони й започаткували цей позбавлений найменшого сенсу звичай називати всіх, хто виступає проти тупого хохляцького ресентименту "головне, шоб не як у москалів", агентами Кремля.

Пройшовши з батьками складний шлях не позбавлений перепон та небезпек, під пильним наглядом кріпового чебурашки (а-ля великого брата), до кінцевої мети, яскравого, самобутнього персонажа П'яточкіна, як це часто буває після революцій, віддають на поталу репресивної машини з переробки ціннісних орієнтирів та ліквідації особистості. Особливо уважні й схильні до параної могли б пов'язати образ Петрика з ветеранами Афганістану, які виявились не потрібними радянському суспільству і, цілком можливо, складали для нього небезпеку. Але я залишу це без коментарів.

Лагідним левіафаном для П'яточкіна та його малолітніх сподвижників стає образ типового бюрократа: нічим непримітна, безіменна посередність — вихователька. Попри свою зовнішню безневинність, вона виконує важливу силову функцію з утихомирення елементів, які можуть теоретично засильно розгойдати гойдалку та за лічені секунди зробити сонечко державного перевороту. На щастя, часи ГУЛАГів та концтаборів уже давно позаду, а процес ламання особистості проходить майже безболісно. Всього-на-всього вартує переконати пасіонаріїв, що зараз потрібно не вирішувати нагальні проблеми своєї країни з засиллям мігрантів чи втратою національної ідентичності, а, наприклад, рахувати слоненят або привілеї білих людей і все стає значно спокійніше та контрольованіше. Після таких аналогій слова виховательки: "Молодець, Петрику, ти спокійно спав і нікому не заважав", — звучать дещо зловіще.

Тож поки маєте час висипайтесь досхочу, бо, цілком можливо, скоро його може не стати.