Сергій Сергійович Saigon «Юпак»

Блаженні селяни Saigon'a зрошують поля здорового ґлузду та саджають перші паростки сенсу в занепалому колгоспі сучукрліту.

Книга року ВВС — нагорода, що викликає у притомного українського читача стійке бажання не купувати твір та обходити його стороною. Зрештою, як і будь-який конкурс, премія та подібні фестивалі несмаку, які повністю дискредитували себе ще років з п'ятнадцять тому, випустивши на світ Божий десятки вершників літературного апокаліпсису. Та що там говорити про задушливі містечкові тусовки з ароматами провінційності, на кшталт видавництва «Смолоскип», коли статусні вуйки й цьоці віддають Літературну премію Європейського Союзу безпонтовій галичанці Гаські Шиян з її безпонтовим феміністичним трьопом.

Сучасна українська література — це useless box в собі, який окрім себе більше нікому й не потрібен: ні закордонній публіці, ні вітчизняним читачам. Зате без нього не можуть обійтися такі ж useless панельні дискусії або бієнале, де мистцям абсолютно все одно про що тицяти пальчиком у перемикач. Про культурку чи про штукатурку, то вже не гребе, головне, щоб #ЗаПідтримкиУКФ урвати черговий грантик на черговий useless box.

Але іноді дрібничка сучасного українського літпроцесу здатна випустити з себе не черговий кон'юктурний пшик, а цілісний і якісний продукт. «Юпак» Сергія Сергійовича яскравий тому приклад. Після прочитання книги можна з упевненістю констатувати факт появи в Україні хорошої масової літератури.

«Юпак» — це добротний пригодницький роман про українську глибинку з елементами сільської містики, яка втілена в життя аж ніяк не по-сільськи. Хоч автор наголошує на тому, що його твір передає автентику виключно степової України 90-х і початку 00-х років, але такі юпаки та Saigon'івські хлопаки калєсілі па дарогам півночі, центру ба навіть заходу (з поправкою на місцеву говірку) нашої країни подекуди й до 10-х, зберігаючи той самий дух і філософію, яку філігранно описав Сергій Сергійович. Враховуючи те, що контингент людей, які ще в змозі читати та писати більш-менш непогані книги складається якраз таки з вихідців із сіл, маленьких містечок чи максимум райцентрів, то з твором буде цікаво ознайомитись усім.

Сергійович заводить свій юпак ще в кінці вісімдесятих, розповідаючи історію липового ліквідатора Федоровича, якого за "заслуги" нагородили мотоциклом «ІЖ Юпітер». Щоб зберегти техніку в хорошому стані до внукового вісімнадцятиріччя, пенсіонер приходить до начальника буддільниці та домовляється з ним про нелегальний бартер дощок для гаража на зерно. В той же вечір про цю угоду та технічну обновку Федоровича дізніється жінка власника дощок Лідка, бабські заздрощі якої спонукають її вдатися до ворожіння. Прокляття, три плювки під ноги, жменя маку через одне плече та жменя солі через інше — от і все, пороблено. Далі на читача чекають колоритні 90-ті з сільськими дискотеками, бійками, стріляниною, поголовним алкоголізмом та проклятим мотоциклом, який приносить смуту в життя своїх власників.

Драйвовий, стрункий сюжет, який постійно підтримує свою динамічність за допомогою зміни кута зору на одну й ту ж саму ситуацію та безупинної двіжухи навколо головних героїв, що періодично змінюються, приправлений відбірним суржиком і матюками. Цей симбіоз не викликає жодного відторгнення, навпаки відчувається, що Saigon підходить до написання книги зі знанням справи. Діалоги виглядають максимально реалістично та натурально, наводячи на думку, що ти й сам неодноразово брав участь в одному з них. А коли герой встигає і розмовляти, і матюкатися, відкриваючи двері, які заклинили — просто шедевр побутового жанру.

Стосовно антуражу, то він теж на висоті. Кафе «Кафе» з підбуханими малолєтками, Юрою Шатуновим і пластиковими тарілками, сільський клубєшнік, ночніки, міжсільські союзи та війни, звичайні хлопці й дівчата з перефирії, які хочуть розважитись (випити, набити комусь обличчя чи затягнути якусь діваху в кущі), циганські бариги, які хочуть кинути нормальних пацанів на бабки, гнилі мусора, які хочуть все та статусні муділи, шо говорять на руском, хотя вєздє вокруг всі балакають на суржику.

Окремо хочеться подякувати автору, що попри відсутність табу в книзі, він не вдався до детального опису відвертих сцен, які чомусь зовсім не під силу сучасним українським письменникам. Можна скільки завгодно насміхатися над недолугими феміністками, що вкраплюють у свою творчість дитячий дискурс обговорення геніталій, але й дорослі чоловіки типу Василя Шкляра не далеко пішли. Чого лише вартує недавній сексолого-політологічний висер Андрія Любки.

Окрім всього згаданого «Юпак» має дуже детально пропрацьованих героїв. Умовно роман можна розбити на шість біографічних історій кожна з яких представлена своїми дійовими особами та одну головну сюжетну нитку містичного мотоцикла, яка поєднує їх між собою. Так, персонажів буде багато, але кожен із них, навіть найбільш другорядний, має свою біографію, мотивацію, характер. Історії та герої Сергійовича з легкістю нашаровуються один на одного, даючи все більших обертів сніжному кому основної лінії ІЖа, апогеєм чого в книзі стає "Міжглав'є", де, власне, автор розповідає скалічені й не дуже долі всіх, хто мав із ним справу.

Розпочавшись у СРСР, роман закінчується південніше Докучаївська на російсько-українському фронті, віщуючи хороше майбутнє. Чи є воно для української літератури — покаже час. А поки маємо те, що маємо. Ну хоча б щось.