Катерина Горностай «Стоп-Земля»

Двогодинна імітація катарсису під схвальний стогін недалекої прогресивної публіки.

Стан українського кіно за часів незалежності нагадує зад бодіпозитивної феміністки — повна жопа. Десь там на задвірках параду пафосних мистців #запідтримкиУКФ чи іншої грантової організації все ж можливо зустріти щось схоже на непоганий продукт. В контексті цього можна згадати повний метр Антоніо Лукіча з «Мої думки тихі» чи короткий — «У нашій синагозі» вінницького режисера Івана Орленка. Та й це більше виняток з правил, який лише контрастує на тлі творчої вбогості інших нездар, які уявили себе месіями, що несуть високу культуру в маси.

Під кінець січня 2022 року український сегмент Facebook, Instagram, Telegram та Twitter розривався від кількості позитивних згадок про фільм Катерини Горностай «Стоп-Земля». "10 із 10", "Мурашки на кінчиках пальців!". Але знаючи особливості критичного мислення ура-патріотичних жителів соцмереж, перше, що варто було зробити звичайному глядачу — насторожитись. Ще однією причиною ажіотажу навколо фільму, яка підігрівала інтерес та давила на підсвідомий комплекс меншовартості прогресивних українців, стала нагорода Берлінського міжнародного кінофестивалю: «Кришталевий ведмідь» юнацького журі конкурсної програми Generation 14plus.

"Фільм переконливо висвітлює низку важливих тем, які цікавлять нас, молодих людей. Платонічна любов, дивацтва, солідарність і психологічний стрес підсилюють ефект фільму, як справжньої історії дорослішання" — говорили члени журі Розалі Ізабелла Луїза Борковскі, Лаура (((Грохманн))) та Мілан Вахджуді.

А от важливою темою для української держави мала б стати розтрата величезних коштів на неліквідні фільми, що просто нездатні себе окупити. Наші ЗМІ з пафосом писали: "Фільм «Стоп-Земля» зібрав понад мільйон гривень за два тижні в кінотеатрах". По-перше, "два тижні в кінотеатрах" — це майже весь прокатний термін картини, який у цьому випадку тривав 19 днів. По-друге, "понад мільйон" — це 1 мільйон 184 тисячі. По-третє, бюджет «Стоп-Землі» склав 25,7 мільйона гривень! А це, на секундочку, 830 тисяч євро. Гроші на проект, певна річ, виділили УКФ та Держкіно. То що ж окрім гучних слів та другорядної статуетки німецького кінофестивалю являє собою розпіарений дебют Горностай?

Якщо говорити без прикрас, то «Стоп-Земля» — двогодинна жижа. Якщо ж більш серйозно, то це неймовірно повільне, розтягнуте й, на жаль, пусте кіно. Горностай з самого початку робить акцент на любовній лінії, що, по суті, і є головною історією, яка мала б рухати сюжет. Але коли ж вичленити її зпоміж усього хронометражу, то на розкриття амурних справ підлітків приходиться з натяжкою хвилин 15. Під час інших 122 хвилин режисер намагається впихнути у свій фільм якомога більше пубертатних кліше, які можуть зрезонувати серед молодої аудиторії. Тут і стандартний конфлікт батьків та дітей, і питання сексуальної орієнтації та сексуальних стосунків, звісно ж пресловутий булінг, наркотики, самотність, суїцидальні нахили, толерантність, війна на Донбасі, переселенці, ПТСР, діджиталізація. І це тільки те, що перше спало на думку. Поза сумнівом, така стратегія Катерини Горностай спрацювала на цільову аудиторію. Про що й свідчить нагорода Берлінале.

Але якщо ви старший 20 років або ж маєте хороший смак, то дивитись «Стоп-Землю» стає нестерпно тяжко. Дві години режисер мучить глядача нарізкою кадрів і сцен зовсім не пов'язаних між собою. Тобто картина не має не те що подій, які б рухали сюжет, вона не має сюжету як такого. Так, існує любовна лінія. Але вона актуальна лише напочатку та вкінці. Між цим, питання кохання головних героїв просто зникає з горизонту, наче його ніхто не ставив. І так в Горностай виходить з усім. Вона піднімає купу тем, але чомусь не збирається про них говорити або тупо мимрить ні про що.

Наприклад, епізод з нанесенням собі тілесних ран. Першу годину режисер розповідає історію про одинадцятикласницю Машу, яка попри свою інтровертність має двох близьких друзів, не відірвана від шкільного колективу, може, як прибухнути й повеселитись, так і поговорити на серйозні теми по душам. Але потім у другій половині фільму Горностай ні з того ні з сього вирішила запхнути в уже сформовану арку персонажа проблематику самоушкодження. І ще б Бог з ним аби вона розповіла про мотивацію дівчини до цього. Але тема так званого селфхарму зникає після двох 30-секундних діалогів так само раптово, як і з'явилася. Або ж історія з "тілесністю". Після закінчення чергової замальовки про життя українських підлітків у вакуумі авторської голови, Горностай зненацька переносить глядача у ванну Маші. Дівчина деякий час дивиться в дзеркало (при чому не розглядує себе), а потім режисер дає крупним планом сосок неповнолітньої. Після цього сцена в ванній закінчується. Виглядає та сприймається таке, як мінімум, дивно.

Більшість сцен фільму варто було викинути без докорів сумління, адже вони обтяжують та затягують і без того незв'язну історію. До прикладу, одна з останніх, коли після шкільної тусовки подруга Маші Яна приходить додому. Декілька хвилин дівчина налаштовує камеру, обирає пози й фотографується. Для чого це все? Для чергового крупного плану, любов'ю до якого страждає Горностай? Що вона хотіла цим сказати?

Але це далеко не найбільш ідіотські моменти «Стоп-Землі». Весь час Катерина Горностай робила зі свого персонажа Сашка підсліпкуватого хлопця. Про це йому говорила його мама, про це йому говорили лікарі. Тільки суть у тому, що вади зору одинадцятикласника не проявлялися в жодній ситуації окрім стрільби в тирі, де він довго не міг прицілитись. Короткозорість чи далекозорість Саші більше ні на що не впливала. Про це забули аж до кінця фільму. Але в одному з останніх діалогів після того, як хлопець не проявив інтересу до закоханої в нього Маші, друг останньої Сєня з непідробною злобою сказав йому одну фразу: "Ти сліпий!". Такий безглуздий концептуалізм ще треба пошукати. Після цього серйозно сприймати роботу Горностай стає просто не можливо.

Безперечно, на фоні інших вітчизняних фільмів ця каша-малаша про все на світі й ні про що виглядає досить солідно. Але якій адекватній людині прийде в голову судити про кіно, порівнюючи його з сучасним українським сінематографом?